МАРУШКО ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Небо плакало дощем: тебе зустрічало.
В серці – біль і крик,його розривало…
Горе прийшло в дім в чорную годину,
Такий гарний молодий поліг за Вкраїну
Батько ,сива голова,журиться в куточку:
«Не побачу вже тебе ,рідний мій синочку.
Як же мама,сестри,брат?Як їм тут без тебе?»
Скажеш : «Мамо, ти не плач, горювать не треба
Ангелом я із небес прилечу до тебе.
Поцілую, пригорну я тебе рідненька»
Ірина Марушко (дружина старшого брата)
21 лютого 1998року в селі Смолигів поселилась радість:народився син Валерій. Дитя веселе,жваве,допитливе…Батьки працювали, і частенько маленького Валєрчика (так пестливо називали його в родині ) доглядали 2 сестрички і старший брат. Тішилася хлопчиком вся родина.
У п´ятирічному віці він почав відвідувати заняття в підготовчій групі і уже був самостійним та відповідальним – сам збирався, ніколи не запізнювався.
1 вересня 2004 року став учнем Смолигівської школи,в якій навчався 9 років. Навчання давалось нелегко,але на уроках був уважний, старанний. В класі - активний, завжди веселий, товариський. Захопливо розповідав про різні веселі пригоди . Життя сприймав оптимістично і з любов´ю. Однокласники цінували Валерія за його доброту, щирість та почуття гумору.
Після закінчення Смолигівської гімназії навчався в Торчинському професійному ліцеї за спеціальністю «столяр». Оволодів навичками виготовлення столярних виробів, проходив виробничу практику, де й з´явилась у нього мрія про ландшафтний дизайн власного помешкання. Дуже хотів змайструвати альтанку, де збиралася б вся велика родина. У Торчинському ліцеї опанував знання правил вуличного руху, успішно склав навички водіння і отримав водійське посвідчення.
Щоб мати автомобіль, працював у будівельній фірмі в Польщі.
Скільки радості було, коли сів за кермо власного авто! Він з радістю підвозив усіх бажаючих, надавав необхідну допомогу у перевезеннях товарів. Весною 2023 року приїжджав в рідну школу, де довго спілкувався з учителями, згадував навчання в школ. Як завжди, був щирим, відкритим і з добрим почуттям гумору. Дорослий, впевнений, самостійний Валерій, а для вчителів був і лишився Валєрчик – худенький,непосида, щебетун, жартівник. Не міг наговоритися про свої плани на майбутнє, про митарства у Польщі в пошуках роботи. А вчителі раділи, що він так прагне всього досягти у житті сам.
Події війни не залишили байдужим нікого в Україні. Когось покалічили, залишили вдовою та сиротою,когось озлобили,розчарували. Комусь дали надію,а хтось цю надію вже втратив.
У серці Валерія жила надія на мир, перемогу, і у 2023 році пішов служити Україні. Проходив навчання в Польші. Був дуже старанним і відповідальним. Одержав нагороди від своїх командирів. Французи дуже полюбили молодого худорлявого наполегливого курсанта . Він став справжнім стрільцем – снайпером. Запевняв своїх рідних, що у нього все добре виходить.
Після повернення в Україну частина, в якій служив Валерій, одержала перше бойове завдання. Для Валерія воно стало останнім... 17 грудня 2023 року ворожа зброя обірвала світлі мрії та його політ до перемоги.
Сум…Жах…Сльози…Небо сіре…Навіть сонечко плаче…
Відлетів від батьківської хати,від нас Сокіл,Солдат,Захисник.
Наше пташеня,наш Герой пішов рятувати нашу землю від страшної нечисті. Всього два місяці тривала його солдатська місія.
А земля плаче,село замовкло : повірити неможливо,що вже нема нашого Валерія. Своїм життям він рятував нас.
Сум…Сльози…Сірість…Любов…Ридання…
Прощай, наш Герою.
Світла і вічна пам´ять.
